Він мріяв літати на крилах літака, поки його здіймали крила кохання

Вони зустрінуться під шум хвиль та читання віршів. Після цього вони вже ніколи не розлучаться, принаймні у думках і мріях. А місце, де вперше до кохання доторкнулися їхні душі, стане болісним нагадуванням щасливого майбутнього, яке так і не настало.

Вони – це Саша та Маша, герої вистави «Птаха» за ліричною повістю Маргарити Черненко. Вони з різних світів, і лише бажання бути щасливими об’єднує їхні долі.

Маша – справжня мрійниця, її мрії ніби самі по собі перетворюються у вірші. Вона захоплюється творчістю Хемінгуея, якого зовсім не розуміє Сашка. І як в найвідчайдушніших романах вона готова летіти за своїм коханням у найвіддаленіший куточок світу, що неодноразово нам і доводить. А Сашка чекає на приліт цієї загадкової дівчини у короткій спідниці. Чекає та роздумує, що на таких дівчатах, як Машка не одружуються.

Сашка. Він же інший. Він найбільше мріє про дітей, що стануть його продовженням, а також стати пілотом великого літака, а не якогось там «кукурудзника». Він прихильник творчості Ремарка, герої якого завжди поводяться як справжні чоловіки.

Змінюються місця зустрічей Саши та Маши, але на фоні так і продовжує заколисувати глядачів море: від першого й до останнього виходу акторів. Море, заспокійливі хвилі та непроглядний краєвид так само зберігаються у пам’яті наших героїв упродовж усього їхнього життя. Вони несуть у своїх думках цю згадку як символ першої зустрічі, такої обнадійливої та мрійливої.

Разом з ліричною історію ми дізнаємося трохи й про світ, у якому живуть наші закохані герої. Дія відбувається у радянському Києві. Про це стає відомо завдяки цікавому факту з життя Маши. Її спідничка була зшита зі шматочків її улюблених джинсів, які порізала її мати. Після цього автор розповіді додає, що «у ті часи джинси було дістати важко».

Герої розмовляють різними мовами: Маша російською, а Саша українською. Цей момент підкреслює не лише значну різницю між характерами героїв, але й розділення тогочасного (як і сьогоднішнього) українського суспільства.

Велика увага монологів присвячена саме читанню авторських віршів, які задають атмосферу вистави. Усі свої почуття та переживання Маша виражає саме у римованих рядках, ніби побоюючись сказати про них прямо. Не дивно, що Саша не завжди розуміє свою кохану та навіть вважає її дивною. А разом з віршами, він не розуміє і почуття Маши. Тому під час чергової сварки він сухо вірубує: «Досить цих віршиків». А під час останнього непорозуміння з дівчиною Саша взагалі заявляє, що якщо вона продовжить писати вірші, то він подумає, що у неї з’явився коханець. Для такої тонкої душі, як Маша, такі слова були болючішими, аніж будь-які образи.

Вистава «Птаха» – це сповідь того самого пілота, який так і не навчився літати. Усе своє життя, він бачив журавля в небі, а не свого птаха в руках. Про це він і розповідає глядачам. Повним відчаю голосом він звертається до аудиторії та з сумною посмішкою розповідає про історію невизнаного кохання. Потім він нам зізнається, що лише під кінець свого життя зрозумів свою помилку. Але його «птаха вже відлетіла»…

Життєві історії ніколи не завершуються «хепіендом». Адже смерть завше не вважається щасливим кінцем. Але це саме те закінчення, яке безголосно чекає кожного з нас. Тому я безсумнівно називаю цю виставу «життєвою».