Біла птаха у синьому небі. Про форму і суть мелодрами

ptakha-960x640

Може видаватися, що будь-яка вистава камерної сцени передбачає сповідальність, особливо, якщо кількість дійових осіб незначна. Парадоксально, але це не так. Актори можуть взаємодіяти один з одним на рівні внутрішніх монологів, але славнозвісна «четверта стіна», яка, образно кажучи, у виставах камерної сцени часто буває прозорою, не пропустить імпульсів ні зі сцени, ні з глядачевої зали. Мірилом сповідальності персонажів вистави – тим більше, якщо це закладено у тексті, і неважливо, на рівні слів чи на рівні смислів – якраз може бути глядач.

В МКЦ ім. Івана Козловського Національної оперети України нещодавно відбулася прем’єра вистави «Птаха» за повістю Маргарити Черненко «Біла птаха. Не відлітай» в постановці заслуженої артистки України Ірини Калашнікової. Жанр визначено як «мелодраматична вистава», хоча, за своєю суттю, вона не більше і не менше мелодрами, а те, що якраз і можна визначити як сповідь.
А мелодрама – не більше, ніж форма, наповнена цією суттю.

Вона вірші пише, він – читає їх; вона любить Хемінгуея, йому більше близький та зрозумілий Ремарк

«Як тебе не любити, Києве мій!», «Сніг на зеленому листі»… Незважаючи на те, що мелодії давнього минулого резонують з душевними хвилями глядача старшого покоління, цю історію можуть зрозуміти і навіть відчути й ті, хто щойно склав ЗНО, і ті, хто вже отримав університетські дипломи з гаслом «Здивуй усіх – піди працювати по спеціальності». Герої вистави – Саша (Сергій Мельник) й Маша (Олександра Польгуй) на початку сценічної оповіді якраз представляють обидві вікові й соціальні групи: Маші 18, вона – студентка першого курсу філологічного факультету, Саша – льотчик, закінчив військове авіаційне училище, але за станом здоров’я отримав розподіл в Баку, опилювати на «кукурузнику» поля. Вона вірші пише, він – читає їх; вона любить Хемінгуея, йому більше близький та зрозумілий Ремарк (шкода, у виставі не «збереглася» любов Саші до поезії Василя Симоненка, яка є в повісті). Історія їхнього кохання, «очищена», наскільки це можливо, від соціального і навіть родинного контексту (лише один раз Саша спересердя кидає «Професорська донька … університет … бабуся дворянка … мама викладач … Куди мені, селянському синові!»). У героїв є родини, але відсилання до їхнього взаємозв’язку здебільшого потрібне для зрушення конфлікту, і від того ця історія є окремою, ніби «вирізаною» із загального життя країни. Київ 70-х років, в якому знайомляться герої, не є радянським – в кращому розумінні цього слова, чи гіршому – мова не про те завдяки тому. що знакові системи вистави значною мірою є символічними, особливо сценографічна (художник-постановник – Олександр Мельников). Довгий поміст, в перекладини якого, як в поштові скриньки, Саша опускає листи до Маші; відеопроекція моря і як спогад про латвійську «набережну туманів», яку так любили Саша й Маша, і як спогад про таке омріяне, але нездійсненне в їхньому житті. І ці хвилі ніби намагаються змити і радість-любов Саші «усіма крилами птаха, який випадково залетів у цей світ», і його гірке визнання у фіналі, що створив своє життя, як схему акумулятора. Його кохана була птахою, з якою він був щасливий, і від якої він сам і відмовився – нехай і в ім’я «благих ідеалів» (Маша не могла народити йому дитину), але, як і буває зазвичай в житті, зрозумів занадто пізно, що був щасливий лише з нею. З Машею, яка зв’язала йому синього светра з білою птахою на грудях, яка перестрибувала через огорожі в аеропорті, яка народила та похоронила доньку в шлюбі з іншим чоловіком.
Ось тому ця вистава не є мелодрамою, бо мелодрама змальовує перебільшені почуття, емоції, сантименти, напружену інтригу та яскраву видовищність. А вона тихо звучить, як одна з пісень до цієї вистави: «Кохана, мрій кришталевих цвіт, кохана, тобі дарую світ, кохана, сонце і небо, море і вітер, – це ти. Це ти…»

Автор статті — Ельвіра Загурська.